Сталева допомога герою-саперу від земляків та вшанування від командування і побратимів
БОЙОВІ ПОБРАТИМИ ЗАВЖДИ ПОРЯД
Iсторія про мужність, вірність рідній країні і боротьбу, яка триває.
У затишній оселі хмельничан Олександра та Валентини Вєткіних – гості. Очікувані і бажані, бо то – бойові побратими Саші – військовослужбовці 3 окремої танкової Залізної бригади.
Після важкого поранення, яке змусило чоловіка демобілізуватися із військової служби, пройти довготривале лікування, такі зустрічі – як свіже повітря.
Розуміючи усю серйозність ситуації (в Олександра – травма хребта із пошкодженням спинного мозку) та те, що мусив витерпіти та пережити наш герой, називати його людиною з інвалідністю не хочеться. Привітний, щирий, комунікабельний, красивий, виважений… А коли поряд – вірна дружина та побратими – очі сяють тим вогнем боротьби, який відчують та зрозуміють лише найближчі люди.
Боронити Україну Олександр разом із молодшим сином Андрієм вирушив уже наступного дня після повномасштабного вторгнення рф – 25 лютого 2022 року.
– Я пішла на роботу, – розповідає дружина Олександра – Валентина, яка працює старшою медсестрою хірургічного відділення Хмельницької міської лікарні, – А чоловік із сином – до військкомату. Я, звичайно, про це нічого не знала.
Тим часом чоловік лише посміхнувся. Мовляв, реакцію дружини на таке рішення передбачав. Але по-іншому він вчинити не міг, бо свого часу закінчив військове училище, мав досвід (хоч і не значний) армійської служби. Не зважаючи на відносно короткий стаж військовослужбовця, на долю Олександра вистачило випробувань: пекло Чорнобиля, події у Нагорному Карабасі.
“Із радянської армії пішов, бо не бачив до себе належної поваги з боку колишньої держави як до молодого офіцера, – розповідає Олександр, – завершив службу у званні старшого лейтенанта”.
Опісля шукав себе у вирі нестабільності перших років незалежної України. Пробував (і не раз) освоїти бізнес на місцевих ринках, але швидко зрозумів, що то не його. Працював на заводі “Катіон”, інших підприємствах міста, спробував і заробітчанського хліба. Оволодів професіями і зварника, і електрика… Останнім місцем роботи перед війною стала Національна прикордонна академія у Хмельницькому, де влаштувався електриком. Тут зустрів 55-ліття. Як ліквідатор-чорнобилець оформився на пенсію. Але через неповних три місяці розпочалась війна.
– У 3-ю танкову потрапив випадково, – продовжує пан Олександр, – у військкоматі направили. Коли прибув у бригаду, там якраз ішло формування групи інженерного забезпечення. Став командиром взводу, набирав людей. Коли ж уже виїхали у зону бойових дій, на Харківщину, довелося допомагати і колегам-офіцерам, які свого часу закінчили лише військові кафедри при вишах та не мали практики у військовій справі та роботі з особовим складом.
Робота сапера – нелегка, вимагає витривалості та фізичної сили. Ми виробили власну стратегію – виходили на завдання на світанку, до сходу сонця – ми були невидимі для ворога, а туман – то взагалі був наш друг (сміється).
Перше поранення Олександра під час виконання бойового завдання було неважким. Це вже нині сапер зауважує, що то, певно, було “попередження”.
Друге поранення виявилось доленосним. Це було 5 січня 2023 року. Підлеглим Олександр дав завдання замінувати один із шляхів, а сам з іншими бійцями вирушив у розвідку, щоб вранці повернутись. Але саме тут чатувала небезпека. Ворожа міна забрала життя побратима Руслана Пікалова, а Вєткін отримав важке поранення у зоні грудного відділу хребта.
Пораненого доправили до шпиталю у Харкові, де зробили операцію, через тиждень його перевели до Полтави, до інституту ім. Скліфосовського. Потім був інший Полтавський медзаклад, про який подружжя Вєткіних воліє не згадувати, але завдяки спільним зусиллям Олександра перевели до Хмельницького шпиталю ветеранів у Ружичній. Тут він відчув себе справді як вдома.
Звертався до провідних клінік світу в надії відновити функції опорно-рухового апарату. Ізраїль, Німеччина, США, Італія – усі відмовили, оскільки наявне пошкодження спинного мозку. Але прийняти ситуацію – це теж неабияка мужність. І Олександр її прийняв.
Знайшлися і небайдужі земляки, яких об’єднав інженер-будівельник Віктор Миколайович Гладонько із обласного центру. Вони придбали та змонтували для Олександра підйомник, що дозволяє з’їжджати на вулицю.
15 квітня до садиби Олександра Вєткіна завітали майор Олег Кокорін, старший лейтенант Василь Гуменюк разом із іншими військовослужбовцями, щоб вручити Олександру Юрійовичу відзнаку командира Залізної бригади та прапор з підписами побратимів.
Подяку командира бригади полковника Романа Шеремета вручили й Віктору Миколайовичу Гладоньку, який знайшов кошти та організував монтаж підйомника. І Олександру, і Віктору військові передали фронтові сувеніри із символікою бригади.
Алла Гуменюк, газета «ВПЕРЕД».
Фото- та відеозйомка – Сергій Карпець.
------------------------------
Залізна бригада в соцмережах
Facebook: / tretia.okrema.tankova.brygada
TikTok: / user3tankovabrigada
Telegram: https://t.me/army_3otbr
